Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

Я тільки одного не розумію, – осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено підвалини її світогляду. – Я не розумію, чому ти це все терпіла? І mean, в ліжкові? Чому відразу не сказала: ні?

Концептуальний підхід: боротьба жінок за свої права.

Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані як-тільки-можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх – означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається – межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?

Вкинувши до сміттєзбірні послідки ланчу – пластикові таці із зужитим паперовим начинням, кубками й тарілками в яскравих соусних плямах – соя, кетчуп, гірчиця, сливовий джем (цинобра, кармін, вохра, умбра), – як декоративні палітри з театрального реквізиту (місце першої дії – майстерня художника, місце другої дії – квартира в student dorm,[69] третю дію скасовано з технічних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), – вони прошкують до виходу, Донна штовхає скляні двері, короткий спалах морозного повітря радісно засліплює легені, котяться авта, проходять, сміючись, хлоп’яки в спортивних куртках з емблемою університету, горить угорі тривожне, електрично-синє небо, і високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вінчі, в розмаяних сивих космах жебрак на розі простягає до них пластикову чашку з-під кока-коли, побрязкуючи дріб’язком: «Help homeless, ma’аm!» – «І’m homeless myself»,[70] хитає вона головою: не до нього – в простір.

– А знаєш, – каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобільні рукавички й весело жуючи якусь нову думку, – все-таки ці ваші східноєвропейські мужчини, вони, правда, бувають брутальні, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?..

…І дивитимешся в ілюмінатор, як повзтимуть валізки по стрічці вантажного конвеєра, аби зникнути в череві літака, одна по одній, і от уже – пливучий пустий проміжок, і негр-вантажник у форменій кепці з написом «USAіr» вскочить у чорне нутро фургончика, і той рушить з місця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвеєр приберуть, натомість на сірому бетоні темнітиме проталина підсихаючої калюжі: «Все», – відлунить тобі в голові, як зойк у порожньому храмі, все – це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий тріск мікрофона, «Леді й джентльмени», – замуркоче стюардеса, і літак задвигтить, прогріваючи мотори, і то вже буде інша дійсність, інше життя, а гірко скімлячий біль несправджености дотеперішнього (qu’as tu faіt, qu’as tu faіt de ta vіe?[71] – допитується голос звідкись здалеку, – ах облиште, цій темі стільки ж літ, скільки людству: все чогось чекаєш, мрієш і борсаєшся, сподіваючись на щось попереду, а тоді одного дня виявляється, що то й було життя) – ліпше б тому болеві заткатись і не висовуватися більше.

Дайте мені мікрофона, і я скажу: леді й джентльмени, ми створили пречудовий світ, і прийміть, будь ласка, з цієї нагоди вітання од «USAіr», і од СіЕн-Ен, і од Сі-Ай-Ей, і уруґвайської наркомафії, і румунської секурітате, і од ЦК Компартії Китаю, і од мільйонів убивць по всіх тюрмах світу, і десятків мільйонів, що ходять на волі, і од п’яти тисяч зачатих ґвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, і – зростай, пречудовий світе, от, власне, і все, що я хотіла сказати, дякую за увагу, леді й джентльмени, приємного вам польоту.

В юності я мріяла про таку смерть: авіакатастрофа над Атлантикою, літак, що розчиняється в небі й морі, – ні могили, ні сліда. Тепер я всім серцем бажаю цьому літаку щасливого приземлення: мені подобається дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом і глибоко вритими від очей вділ борознами, як він запихає в багажний відсік нейлонову торбу з намальованою на пузі тенісною ракеткою, і на іспанисту брюнетку в розхристаному шкіряному пальті – вона з двома малюками, і, поки, відчепивши від наплічника, примощує в кріслі меншеньке, друге – дівчинка років п’яти, вузеньке смагляве личко в бароковій рамі обіцяюче-примхливих кучерів, – розганяється навсібіч серед проходу засвіченими захватом оченятами й зубками – перша подорож! – і зупиняється на мені:

– Хай! – щасливо випалює вона.

– Хай! – кажу я.

Пітсбурґ, вересень-грудень 1994 р.

Вибрані оповідання (1981–2013)

Шукаючи собору

Десь тут має бути собор, сказала вона собі, обов’язково має бути собор. В сонячному засліпленні полудня всі кольори довкола наче проявилися у своїй первісній яскравості: парке й лискуче, темне до синяви – зелень; операційно пронизлива білина муру, вздовж якого вона йде; подекуди, де облущилося вапнування, – цегляно-червоні лишаясті плями. Десь же тут має бути собор, десь тутечки, якого він століття – дванадцятого, тринадцятого, одинадцятого – то вже байдуже. А от і огорожа, чавунна решітка старовинного литва, з чавунними квітами й листям, люба, важка решітка – коли дивишся на неї, уявляєш монастирський сад, ковану браму з величезним замкóм, по залитому сонцем подвір’ю розбрелося кілька черниць, дивно бачити жінок у чорному спекотного літнього дня – гей-гоп, ану годі. Ну чому, чому, що я такого?.. Годі, цить, кажу тобі. Ти прийшла сюди глянути на собор, так? Ну то й дивися, і скінчили на тому. Так, можливо, отам попереду, де кінчається решітка, зостанеться тільки завернути за ріг, щоб собор постав перед очима – вибілений сонцем, із розчахнутим темним отвором дверей, що таїть у собі прохолоду, може, його видно було б і крізь огорожу, якби не зелень – масна, темна до синяви, вібрує кожним листочком у спекотному мареві.

Вона спинилася. Важливо знати, що собор є, що він там. Звелівши огорожі трохи посунутися, вона присіла на підмурівок – і одразу відчула його холод.

Вийняла із сумочки цигарки, закурила. З подивом завважила, як тремтять пальці.

Місцинка була глуха, ніхто її не побачить, та